Портал ua.pl продовжує публікувати спогади українців, які, рятуючи себе та своїх дітей від жахів війни, опинилися у Польщі. Історію втечі із Дніпропетровщини розповідає мати двох дітей Анна, а також ділиться, яким для їхньої сім’ї був рік життя у Польщі.
Читайте також: Коли світ збожеволів: три історії страху, розпачу і надії в розповідях біженок
– До війни ми жили в селі Грушівка Дніпропетровської області, займалися домашнім господарством, за шість місяців до війни чоловік поїхав до Польщі працювати, а я залишилась з дітьми вдома. Жили спокійним мирним життям, планували влітку поїхати до Польщі, до моєї мами та чоловіка. Але настала війна, яка змінила всі наші плани та мрії…
«Яка війна, Віта, ти що, з глузду з’їхала?»
– Ранок 24 лютого 2022 року. Прокинувшись з дітьми десь о восьмій годині ранку і взявши телефон до рук, я побачила безліч пропущених дзвінків від мами (вона мешкає у Польщі впродовж 17 років), від чоловіка (на день початку війни він був у Польщі півроку), сестри, яка живе у Києві, інших родичів, знайомих. Мій телефон був на беззвучному режимі, я не чула дзвінків і не могла зрозуміти, що такого могло статися, що вони всі мені дзвонили?
Бачу, що знову дзвонить сестра, беру слухавку і чую: «Аня, ти що, ще спиш, чого слухавку не береш, війна почалась!» Кажу: «Яка війна, Віта, ти що, з глузду з’їхала?» Вона відповідає: «Всю Україну бомбить росія!!!»
Я була з дітьми вдома сама. Куди йти, що робити, я не знала, чоловік каже: «Бери дітей, їдь у Польщу». Меншому щойно виповнився рік, а старшому – п’ять. Як брати, як їхати, у меншого немає документів?! Що брати з собою? Я не могла уявити, як ми все покинемо і поїдемо.
Наше село розташоване на межі Дніпропетровської і Херсонської областей. Літали літаки, їздили танки, окупанти зайшли на Херсонщину і просувалися далі. Ми все-таки вирішили їхати, я з дітьми і сестра чоловіка з донькою.
«Під час першої спроби евакуації потяг не відчинив двері»
– Перша спроба евакуюватися у нас була 28 лютого. Але, на жаль, евакуаційний потяг був переповнений і не відчинив нам двері – нас не впустили. Старший син дуже плакав, стукав руками по вагону, кричав: «Пустіть, пустіть нас!». Але потяг поїхав, так нас і не взявши. Після цього випадку син має страх, що його не візьмуть у транспорт, що він не зупиниться.
Наступного дня була друга спроба, вже з міста Кривий Ріг. Вокзал був переповнений, людям писали номерки на руках, щоб хоч якось розподілити їх по вагонах. Щоб усі не бігли в один вагон, коли приїде потяг. За 15 хвилин до прибуття поїзда почалася тривога у місті, велися обстріли, вимкнули усе світло на вокзалі, пройти до потягу було дуже важко – навколо темно і дуже багато наляканих людей!
«Неподалік кордону з Польщею нам допомогли сестри-домініканки»
– Прибув потяг, ми пішли до останнього вагону. Люди билися, штовхали один одного. Не зважали, з дитиною ти чи ні, кожен був сам за себе.
Було багато чоловіків. У мене одна дитина була на руках, другу я тримала за руку. Я не могла потрапити до вагона, оскільки чоловіки хотіли залізти у вагон, а провідник їх не пускав. Але вони наполягали, щоб їх впустили… Провідник нахилився, взяв мого старшого сина і заніс у тамбур. Син злякався, що його забирають від мами, дуже плакав.
Провідник почав кричати, щоб пустили жінку з дитиною на руках, хтось позаду почав мене штовхати. Так я і потрапила до вагона. Там було темно, світло вимкнене, діти дуже цього злякались, дуже плакали. Нас в купе було четверо дорослих і п’ятеро дітей. Було дуже душно, місця не вистачало, щоб лягли хоча б діти.
Так ми доїхали до Львова, де нам допомогли знайомі сестри-домініканки. І з допомогою польських друзів ми приїхали до Польщі. Безмежно вдячна їм за це.
«За рік у Польщі я не помітила жодного зневажливого ставлення до нас»
– Минув рік, як ми у Польщі. Старший син Анвар вільно спілкується польською мовою, займається футболом, джиу-джитсу, ментальною арифметикою і ходить в садок (підготовча група перед школою). Молодший син Хакім вдома зі мною, з вересня піде до «жлобка» (ясельна група для дітей від 1 до 3 років).
Ми живемо в маленькому містечку Отмухув (Otmuchów), тут є все для розвитку дитини. Наприклад, футбольна академія «Czarni Otmuchów», яка має дуже давню історію. У ній навчаються і маленькі футболісти від 5 років, і дорослі чоловіки. Чудові тренери, прекрасна академія. Діти їздять на різні турніри в інші міста Польщі. Є клуб з бразильського джиу-джитсу, вихованці якого отримують призові місця по всій Європі, були в Америці. Син займається в молодшій групі з вересня, поки що такі малюки на турніри ще не їздять.
Я поїхала з України заради дітей, щоб вони не бачили і не чули того жаху, щоб були в безпеці. За рік в Польщі не було жодної ситуації, де б я помітила якесь зневажливе ставлення до нас. Навпаки: поляки дуже добрі, чуйні і ввічливі люди. Один з мінусів – це те, що тут, де ми живемо, – малий вибір роботи, це маленьке містечко, в якому майже немає робочих місць. Щоб працювати чи вирішити певні справи, треба їздити у сусідні великі міста або інші воєводства.
Велике дякую Польщі і полякам за прихисток, турботу і допомогу!
Читайте також:
“Я навчилась кричати мовчки”: як рік тому сотні тисяч українців тікали від війни залізницею
Повномасштабна допомога: як Польща та Україна разом прожили цей рік війни
“Дякую Польщі за кожну українську дитину, яка прокинеться вранці”: виступ Олени Зеленської у Варшаві
