Неділя, 16 Червня, 2024
spot_img
додомуUAЖиття у ПольщіКоли світ збожеволів: три історії страху, розпачу і надії в розповідях біженок

Коли світ збожеволів: три історії страху, розпачу і надії в розповідях біженок

Повномасштабна війна це шокуючі трагедії та зруйновані ледь не до останньої цегли міста. Але в цієї війни ще одна наддраматична сторінка мільйони біженців, котрі з різних міст як на сході, так і на заході України тікали від війни: самі або з дітьми чи старенькими батьками. І такого масштабу Європа не бачила з часу завершення Другої світової. З 24 лютого 2022 року понад 9 мільйонів українців перетнули кордон з Польщею, про це звітують польські прикордонники. Майже півтора мільйони осіб за рік отримали тимчасовий захист або мають статус біженця в цій країні. Але за цими цифрами долі й особисті історії порятунку. Портал ua.pl поспілкувався із трьома українками: одна з них продовжує залишатись у Польщі, інша повернулась до Києва, а третя спробувала повернутись до України, але після серії ракетних атак знову виїхала до Польщі. Очевидно, історій українських біженців мільйони. Але ж наскільки вони можуть бути схожими своєю драматичністю, емоційністю та вірою у краще!

Читайте також: Річниця великого вторгнення: заходи у Польщі до 24 лютого

«Вирішили повертатись до України, коли посеред війни нас запросили в Київ на весілля»

Ольга, Київ:

«24 лютого ми були в Києві. Спали у своїх ліжках. У попередні дні не вірилось, що може щось бути. Близько п’ятої ранку чоловік почув вибухи, прокинувся і розбудив мене зі словами: “Почалося! Київ обстрілюють ракетами”. Я не повірила спросоння, але в цю ж хвилину знову пролунав вибух. Мене трусило. Схопила доньку, перейшли в коридор і почали збиратись. Мозок підказував – треба бігти! Куди і для чого – ще було не зрозуміло. Телефоном почали будити родичів, друзів. Хтось продовжував спати навіть після цих новин. Хтось вже вдягався і сідав у машину для виїзду з міста. Ми не ризикнули їхати одразу, бо за дві години на виїзді зі столиці на захід вже був величезний корок. Я дивилась у вікно на парковку біля будинку, раз по раз хтось виїжджав. За три години біля будинку було порожньо. День ми збирались, моніторили новини, на вечір лягли поспати по черзі. Зранку виїхали до Рівного – 330 км їхали 18 годин. 

У Києві залишились батьки чоловіка, і поки в Рівному було більш-менш спокійно, в столиці весь час було чути вибухи. Наприкінці березня наша бабуся вже в паніці казала, що не може вже там бути, а до нас не хотіла. Знайшли безкоштовні авіаквитки до Іспанії. Думали полетіти тижні на два, поки тут стане спокійніше. Виліт мав бути з Катовіце, у Польщі. Туди ми приїхали за кілька днів. 

Перед виїздом до кордону перевізник попросив усіх мам написати листок із контактами батьків і вкласти дітям у кишеню. Стало страшно. Кордон перейшли пішки. У нас не було нікого, до кого ми могли б звернутись у Польщі. І ми пішли до волонтерських наметів. Нас відвезли до найближчого розподільчого пункту у місті Грубешів. По суті – спортзал, де люди переважно залишаються на 3-4 години, але були й такі, які вже жили по кілька тижнів. Автобусом дістались до Катовіце. Вночі вийшли на порожньому автовокзалі і єдине знайоме, що нам було – український прапор. 

Спортзал, в якому опинилась Ольга з донькою. Фото: Instagram

У волонтерському пункті нам запропонували переночувати кілька днів до вильоту у спортзалі. У Польщі стало зрозуміло, що ми за кордоном не на два тижні, і навіть не на два місяці. Вирішуємо залишатись у Польщі з фінансових і мовних міркувань. Невдовзі нас переселили в магазин, де 60 людей жило за шторками. За місяць нам дали кімнату.

Найстрашнішою в Польщі була невизначеність. Ми не знали, чи краще повернутись в Україну, де хоч і стріляють, але є дім, чи чогось чекати за кордоном. Через кілька місяців в Польщі ми зрозуміли, що або ми шукаємо роботу і залишаємось тут надовго, приблизно на рік-два, або час повертатися назад, як би страшно нам не було.

Скріншот посту у мережі Instagram від 9 квітня

Ключовим моментом стало, коли нас запросили на весілля в Києві в середині липня. Життя тривало. Попри війну.

Поляки були надзвичайно гостинними і співчутливими. Дякуємо їм. Всілякі суперечки чи побутові негаразди зазвичай вирішувались так, аби переселенцям жилось комфортніше. Лише раз, за весь час, хтось нам у громадському транспорті сказав, що ми мали б вертатись назад, що нас тут не чекають. У решті випадків – ані в соціальних службах, ані в громадських місцях, ані будь-де ніхто ніколи кривого слова ні про Україну, ні про українців не сказав.

Нам було досить комфортно фізично, але зовсім тяжко морально – ми знали, що час додому – прийняти війну, зрозуміти, що перечекати її не вдасться і жити далі. 

Нині ми в Києві. Донька восени пішла в школу. Іноді ми робимо уроки без світла і ходимо на гімнастику, яку проводять при ліхтарях. Іноді ховаємось в укритті. Досі спимо в коридорі і в тривожній валізі є речі та їжа для себе і корм для двох котів. Ми віримо в Перемогу. І з усіх сил намагаємось жити».

Ольга з родиною. Фото: Instagram

«Народжувала в Україні, але вирішили виїхати після вибуху на нафтобазі»

Олена, Львів:

«24 лютого, щойно прокинувшись, я отримала повідомлення зі школи, де навчались мої діти, про те, що почалась війна і щоб діти в школу не приходили. У цей час я була на восьмому місяці вагітності третьою дитиною. Невдовзі почали лунати сирени. На вулиці здійнялась паніка, я бачила з вікна, як люди бігли кудись з валізами, на дорозі утворились затори, хоча на нашій вулиці таке буває рідко. Я розбудила чоловіка, повідомила про війну. Він не повірив, казав, що це лише навчальні сирени.

Думки про те, щоб виїхати з України виникали в мене ще десь за місяць до початку повномасштабного вторгнення. Ситуація на той час була неспокійна, відчувалась небезпека. Ми говорили про це з чоловіком. Але він заспокоював мене, казав, що нічого такого бути не може. 

Від початку вторгнення ми задумались про виїзд серйозно. Але через те, що моя вагітність проходила важко, і це вже був останній місяць, я розуміла, що буде занадто складно їхати зараз кудись з двома дітьми та третьою в животику. Я вирішила зачекати і народжувати в Україні. 

Остаточно виїжджати ми вирішили, коли недалеко від нашого дому стався вибух на нафтобазі. Було дуже страшно, горіло всю ніч. 

Невдовзі після народження малюка ми виїхали. А перед тим почали шукати житло для оренди в Польщі. На той час було складно щось знайти, бо було багато охочих. За деякий час ми знайшли оселю біля міста Ополе і все узгодили з власницею. Звісно, попередивши, що ми з України і що їдемо з новонародженим малюком. Домовились, що зателефонуємо їй, коли перетнемо кордон, а вона чекатиме на нас. Але коли ми зв’язались з цією пані вже на польській території, вона сказала, що вже здала в оренду це житло. Ми були шоковані такою поведінкою.

Був вечір. Ми почали швидко шукати місце для ночівлі. Але місця в хостелах зникали просто на очах. Врешті-решт, нам вдалось забронювати відпочинковий будиночок в горах в селі біля Жешува. Ми приїхали туди пізно вночі. Власник, пан Здзіслав прийняв нас дуже гостинно. Коли дізнався про нашу ситуацію, запросив нас залишитись в нього безкоштовно, поки ми не знайдемо житло для оренди. Ми пробули там тиждень. 

Олена з родиною. Фото: із особистого архіву

Зараз ми продовжуємо залишатись у Польщі, біля міста Щецін. Попри неприємності на початку, мені дуже приємне тепле і гостинне ставлення поляків. Дякую їм за це!»

«Польський народ – неймовірно добрі люди!»

Ася, Рівне:

«24 лютого я прокинулась погодувати свою двомісячну донечку і прочитала у Facebook, що почалась війна… Одночасно чоловікові, військовому, подзвонили з роботи і сказали: тривога! Через годину ми попрощались на сім місяців…

Дорога. Фото: із особистого архіву

Спочатку поїхали в село, через тиждень вирішили, що з дітьми буде безпечніше за кордоном… Було страшно залишатися в Україні. Перш за все, думали з чоловіком про дітей, тому вирішили пожити в Польщі, оскільки там живе моя сестра з чоловіком. Ми їхали з села Хмельницької області в Рівне, щоб зібрати необхідні речі, купили квитки на електричку, але першим приїхав потяг на Львів. Ми переглянулись – і поїхали у Львів, з чим були. Нас взяли без квитків. Провідник, що запам’яталось, запитав, чи ми маємо якусь їжу, бо він вже день не мав змоги поїсти. Звичайно, ми поділились продуктами, які в нас були. Переночували біля Львова у монастирі, а зранку по нас приїхав чоловік сестри і перевіз через кордон. Закордонних паспортів ми не мали, на кордоні пропускали всіх.

Так ми опинились в Польщі. Сестра з чоловіком нам дуже допомогли, за що їм безмежно вдячна. Знайшли житло, необхідні речі, одяг, допомагали з оформленням документів, дуже турбувались про нас! Дякуючи їм, ми були забезпечені всіма необхідними для життя речами. Загалом, увесь час чимало добрих і чуйних людей допомагали нам. Польський народ – неймовірно добрі люди!

У перші тижні був мовний бар’єр, частину розуміла, але відповісти і пояснити було важко. Я закінчила курси польської мови, ходила на лекції два рази на тиждень з немовлям, де також були мами з кількамісячними дітьми…

Перша зустріч сім’ї після 24 лютого 2022 року. Фото: із особистого архіву

Згодом ми повернулись в Україну. Але коли у жовтні в Рівне прилетіли ракети і ми з донечкою прокинулись від вибухів, стало неймовірно страшно. Ще попереджали про важку зиму, що може не бути світла і тепла. Тож повернулись з дітьми до Польщі пережити цю зиму…

Зараз ми перебуваємо у Варшаві. У Польщі я займаюся доглядом за дітьми. Кожну хвилину хочу додому… Неймовірно скучаю за чоловіком, ми з ним бачились лише тричі за цей рік. Він з першого дня війни і по сьогоднішній день на завданні. Дуже тяжко працює, вже цілий рік без вихідних, але найважче – це занадто довга розлука з дітьми і зі мною.

Скоро повернемося додому. Вдома найкраще!»

Читайте також:

“Я навчилась кричати мовчки”: як рік тому сотні тисяч українців тікали від війни залізницею

Потяг “Війна – Варшава” вирушає не за розкладом

Спецзакон про допомогу українцям у Польщі змінили: нові правила роз’яснює юрист

Біженці із пекла у рай: як 80 років тому депортовані у Сибір поляки опинилися в Африці

Andriy Matviiv
Andriy Matviivhttps://ua.pl/
Журналіст, редактор, фотограф, сценарист. Живу у Києві, до цього мешкав у західноукраїнському місті Рівному. У медіа – з 2000-го року. Маю досвід роботи у всіх видах медіа – був редактором відділу в газеті, вів авторську програму на радіо, розробляв концепцію та був редактором сайтів, займався різноманітними телевізійними проектами – від написання сценарію – до монтажу. Одружений, маю доньку.
RELATED ARTICLES

НАПИСАТИ ВІДПОВІДЬ

введіть свій коментар!
введіть тут своє ім'я

- ТУТ МОЖЕ БУТИ ВАША РЕКЛАМА -spot_img

Найпопулярніше

недавні коментарі