Неділя, 21 Квітня, 2024
spot_img
додомуUAІсторія"Я навчилась кричати мовчки": як рік тому сотні тисяч українців тікали від...

“Я навчилась кричати мовчки”: як рік тому сотні тисяч українців тікали від війни залізницею

Коли у майбутньому видаватимуть підручники з історії нинішніх подій в Україні, вони стосуватимуться не лише фронту чи владних кабінетів. Свої драматичні, шокуючі, часом надихаючі історії є у кожного, хто опинився перед обличчям війни. І один з таких «підручників» вже написаний – він у художній емоційній формі розповідає про одну з найдраматичніших сторінок війни – евакуацію людей. «Залізна евакуація» розповідає про те, як звичайні провідники, машиністи, чергові по вокзалу фактично рятували сотні тисяч українців, котрі на потягах тікали від вибухів та пострілів, і врешті – опинялись далеко від дому. Зокрема, чимало таких людей нині й у Польщі. Портал ua.pl публікує деякі історії з книги Андрія Пермякова.

Читайте також: Польський волонтер в Україні Марцін Мейєр: “Я не хочу їздити туди, де не стріляють”

Обкладинка книги Андрія Пермякова. Фото: Андрій Матвіїв / ua.pl

Історія провідниці потягу Київ-Ужгород Ірини Юрченко стала головною у книзі. Жінка розповідає, що 24 лютого була вдома, у селі Малин на Житомирщині. Дізнавшись новини, зрозуміла, що має бути на роботі. 

– Але у нас вийшла вже не звичайна робота, а евакуація людей з Києва, Бородянки, Бучі, Ірпеня – міст, які біля Києва. Ми тоді всі стали героями. З 25 лютого ми займалися евакуацією пасажирів, – розповідає пані Ірина під час презентації книжки. – Як і всі, ми спочатку не розуміли, що відбувається. Ми прийшли на роботу, а наше керівництво каже: беріть всіх – з квитками, без квитків – забирайте всіх, кого можете. Коли потяг під’їхав на перон вокзалу, ми побачили справжнє жахіття – маса, просто лава людей, паніка, істерики, сирени. Ми їхали вже за новими правилами. Це було зовсім не так, як у звичайних рейсах. Люди їхали у невідомість, не знаючи, що їх чекає. Було дуже страшно, але ми мали тримати себе в руках і показувати людям, що все буде добре. Моя дочка, яка потім тиждень просиділа у підвалі, просила мене: мамо, не їдь на роботу, це дуже небезпечно і страшно. Я їй сказала: це мій обов’язок. І я маю зробити для країни і людей те, що я можу зробити.

Ірина Юрченко із сином Дмитром. Фото: Андрій Матвіїв / ua.pl

Уривок з книги «Залізна евакуація»

«…Силою пруть чоловіки валізами. Штовхаються, кричать, часом і б’ються. А у валізах тих, мовляв, надзвичайно важливі стратегічні документи, а по очах видно, що брешуть. Гроші… Я сварюся з ними. Не пускаю. До вагона в першу чергу витягую з натовпу дітей. Побачила, як у тому натовпі впала якась жінка. Діти голосять: «Мамо, мамо!», а маму топчуть і переступають через неї. Хто ці люди? Вони рятують своїх домашніх тварин, яких обережно у клітках несуть над головою, і наступають при цьому на жінку. Але є такі, таких більшість, хто зупинився та стримав цей бедлам, підняв матір з перону. Подаю руку, затягую її до вагона. Намагаюсь зупинити потік, кричу: «Людоньки, всі не влізуть! 140 людей нарахувала в люксі на 18 місць. Рушили. Стоїмо. По черзі. Вистоїмо».

Автор книги Андрій Пермяков під час театралізованої презентації на вокзалі Києва. Фото: Андрій Матвіїв / ua.pl

Дмитро Козацький, позивний «Орест»: «Більше переживав за маму у рейсі, ніж за себе на «Азовсталі»

Син Ірини – військовий. До того, як потрапити у Маріуполь, був звичайним хлопцем. А там, на «Азовсталі», про нього дізнався увесь світ. Дмитро Козацький зробив світлини захисників «Азовсталі», які передрукували чи не кожна газета і сайт, а фото військового, який стоїть у промені сонця, досі перемагає на міжнародних фотоконкурсах. На початку війни він вже був у Маріуполі. Каже, що переживав більше за маму, якій треба було їхати у евакуаційний рейс під обстрілами, аніж за себе.

Вже легендарне фото Дмитра Козацького з «Азовсталі»

– А так завжди – на фронті ти вже не боїшся, набагато більше переживаєш за дорогих тобі людей, які далеко, – наголошує боєць-фотограф. – Дуже пишаюся своєю мамою, яка теж пережила складні години.

Уривок з книги «Залізна евакуація»

«– Дитині зле! Вона помирає, благаю, зробіть щось, допоможіть, – кричить бліда мама, сама ще зовсім дівчинка.

Немовля, крихітка, два рочки. Все горить. Температура під сорок. Поряд ще два маленькі хлопчики. Треба відсадити. 

– Не панікуй, доцю. Я все зроблю. Телефоную подрузі-провідниці з сусіднього вагона. – Галю, що робити?

– Негайно треба ампулу ліків у рот. У мене є така, але лише одна. Як же передати?

– Увага, це «ампула життя»! Маєте акуратно передати її людським ланцюжком через тамбури аж в останній вагон, – кричить Галя людям у своєму вагоні. І люди передають з рук в руки. Отримую ліки. Руки трясуться. Ампула ж – остання.

Зараз, доцю, – кажу вже майже непритомній мамі, – все буде добре, все буде нормально. Тримайся. Вистоїмо! А сама кричу про себе і молюся тим криком. 

Вдаю, що це в мене не вперше, і я знаю, що з тими ампулами робити. Відкрила, в ротика дитинчаті залила і пригорнула до себе напівпритомну маму. Хвилин за двадцять дитинка відкриває очки. Врятували. Я не мала схибити. Я ж тут головна. Ховаюся в туалеті. Видихнула, щоб ніхто не бачив мого тодішнього стану. А тут смс від сина: «Мамо, нас оточили. Я на «Азовсталі».

Я навчилась кричати мовчки…».

«На залізниці – залізні колії, залізні колеса і залізні люди»

Інший герой книги – машиніст тепловозу Віталій Никон. Хоча на слово «герой» реагує бурхливо, бо таким себе не вважає, каже: просто так співпало! За його словами, на залізниці – залізні колії, залізні колеса і залізні люди. Тому той, хто слабкий духом, тут не витримує. 

Віталій Никон. Фото: Андрій Матвіїв / ua.pl

Віталій розповідає, що у ніч з 25 на 26 лютого 2022 року отримав команду їхати на станцію «Київ Пасажирський». Біля Повітрофлотського мосту його тепловоз потрапив під обстріл диверсантами, які змогли дістатися вже майже центральної частини міста. Одна з куль пошкодила важливе обладнання, тяга зникла і тепловоз ЧМЕ3 №5516 просто покотився. А потім зупинився у горловині станції, заблокувавши виїзд іншим потягам, на яких вже тисячі українців чекали порятунку. Тому діяти треба було рішуче і швидко…

Уривок з книги «Залізна евакуація»

«…Надання «першої залізничної технічної допомоги» у нас тривало не більше п’ятнадцяти хвилин. П’ятнадцяти хвилин під обстрілами. Наш «поранений» сталевий друг теж, напевно, захотів якнайшвидше втекти з того пекла. Відремонтували. Одужав, запрацював рідненький, не підвів. Балалайка вам в ду…у, а не наш тепловоз!».

Читайте також:

“Історії з двох реальностей”: у Польщі видадуть “Листи з України” братів-домініканців про перші 100 днів війни

“За кілька місяців може настати ключовий момент війни. Україні потрібно більше зброї” – Анджей Дуда у Давосі

Статус біженця: скільки українців отримали його у Польщі?

Як українські біженці польський ВВП можуть підняти?

Andriy Matviiv
Andriy Matviivhttps://ua.pl/
Журналіст, редактор, фотограф, сценарист. Живу у Києві, до цього мешкав у західноукраїнському місті Рівному. У медіа – з 2000-го року. Маю досвід роботи у всіх видах медіа – був редактором відділу в газеті, вів авторську програму на радіо, розробляв концепцію та був редактором сайтів, займався різноманітними телевізійними проектами – від написання сценарію – до монтажу. Одружений, маю доньку.
RELATED ARTICLES
- ТУТ МОЖЕ БУТИ ВАША РЕКЛАМА -spot_img

Найпопулярніше

недавні коментарі