П’ятниця, 27 Травня, 2022
spot_img
додомуUAЖиття у ПольщіПотяг "Війна – Варшава" вирушає не за розкладом

Потяг “Війна – Варшава” вирушає не за розкладом

Нікуди не поїду з України. Хочу бути корисною тут. Хочу бути тут з чоловіком. Хочу, щоб дитина бачила тата. Молюся, щоб це безумство якомога швидше скінчилося.

Так думалося у перші кілька днів війни.

Далі – пекло Харкова, Запоріжжя, Маріуполя, Ірпеня і не тільки…

Восьмий день війни. Наші воїни сильні! Але що, коли виникне потреба в загальній мобілізації, і чоловік теж піде на фронт – уже не інформаційний, як до цього (він журналіст).

А що, коли зі мною щось трапиться, і дитина залишиться сама? Їй усього 12.

В голові купа «за» і купа «проти». Врешті наважуюся – треба рятувати мою дівчинку. Треба їхати. А куди??

Паніка, а трохи згодом мозок починає видавати ті знання, про які навіть не здогадувалася.

Разом з чоловіком пригадуємо контакти людей в Західній Україні, у Польщі… У Варшаві є добра знайома. Чоловік каже – ця дівчина з тих, хто не може не допомагати людям. Спасибі Вам, добра Іринко! Нехай Господь посилає щастя за Вашу людяність!

Ірина дає контакти сім’ї, яка готова прийняти мене з дитиною.

Зранку – київський вокзал. Там – жодного розкладу. Сказали, треба уважно слухати оголошення і йти до потягу, на який чекаєш.

Оголосили «Київ – Львів». Біжимо з дитиною до колії. Черга. Зрештою сідаємо у вагон.

Потяг ще не рушив, раптом оголошують зміну напрямку – тепер потяг прямує не до Львова, а до Тернополя. Виходимо.

За кілька хвилин ще одне повідомлення – потяг все-таки не до Тернополя, а до Ковеля. Вирішуємо їхати туди. Знову в вагоні. Майже три години потяг стоїть. Ми з дитиною у вагоні, чоловік – на пероні. Обоє думаємо, хто зі знайомих може допомогти дістатися до кордону з Ковеля або Рівного. Намагаємося пригадати всі повідомлення про волонтерів, які бачили за останні дні в соцмережах. Через знайомих виходимо на жінку в Ковелі, котра зустріне нас і забере до себе на ніч. Завжди з теплотою згадуватиму ту добру Наталю і молитимуся за її щастя…

До Ковеля з Києва їхали одинадцять годин замість звичних восьми. Потяг часто змінював маршрут. Замість оголошених трьох зупинок їх було більше десяти. У Бердичеві зайшли люди з розтрощеного напередодні Житомира. Всі перелякані і запухлі від сліз і безсонних ночей. Комусь уже нема куди і до кого вертатися – бомба влучила в будинок. Хтось залишив старенького батька, і з двома малолітніми дітками у чому були побігли рятуватися, захопивши лише документи. Більшість здригається від кожного різкого шуму або коли у вагоні на секунду вимикається світло. Всі з дітьми і в розпачі: куди податися далі – невідомо. Заспокоюю, що скрізь волонтери і у всьому допоможуть.

На вокзалі у Ковелі справді все дуже організовано – усіх, кого не зустрічають близькі, направляють до автобусів і везуть ночувати в завчасно приготовані для цього пункти (як правило, школи).

Зранку усі – до кордону. Пішки перейшли дуже швидко, хвилин за 40. На польській стороні теж усе дуже організовано, тепло, привітно. Поляки – неймовірні люди. Молитимуся за кожного, кого зустріла на цьому шляху, і за всю їхню націю!

З пункту пропуску їдемо до Хелма, в дорозі отримую повідомлення від мобільного оператора про необхідність увімкнути роумінг на телефоні. Раніше чула, що Київстар дає можливість перший місяць телефонувати в Україну безкоштовно, але завчасно поповнюю рахунок про всяк випадок. Зв’язок є з українського номера.

У Хелмі реєструємося, вказуючи, куди плануємо їхати. Скрізь є перекладачі, все зрозуміло. Очікуємо, поки оголосять наш автобус. Недовго, до слова. За хвилин 20 вже їдемо до залізничної станції. Там одразу оголошують, що чекати на потяг треба приблизно годину. Тим часом поляки пригощають зупою – дуже смачний, а головне гарячий польський супчик. Діткам розносять солодощі.

Подали наш потяг. Знову дивуюся організації і чіткості дій з польської сторони. Це надзвичайні люди.

У дорозі постійно в переписці з Іриною, а також Наталією, у якої будемо жити (на Наталь в останні дні нам щастить). Переписка польською або англійською – гугл-переклад мені в поміч!

До Варшави прибуваємо, коли сутеніє. Наталія і її чоловік Марек зустрічають дуже тепло. Намагаємося порозумітися чотирма мовами – польська, англійська, українська, російська. Ну і мова жестів – куди ж без неї.

Забуваю, що треба організувати собі польську SIM-карту. Але то не страшно – зранку поїду на вокзал, там є пункт, де українцям видають карти з можливістю безкоштовного зв’язку упродовж місяця.

Далі буде…

Оксана Матвіїва

Фото: Ukraine UA, NEXTA

Oksana Matviiva
Oksana Matviivahttps://ua.pl/
Я з Києва. Потрапила до Варшави на 9-й день війни. До цього безумства працювала спочатку журналістом, згодом – медіа-аналітиком. Маю 12-річну доньку. Чоловік лишився в Києві. Захоплююся усім, що можна виготовити руками. Безмежно ціную і поважаю людську працю і час. Молюся за Україну і весь світ, котрий допомагає українцям вистояти. Завжди буду вдячна полякам, котрі так нам допомагають! Це люди з великими серцями. Бережи їх, Господи!
RELATED ARTICLES

НАПИСАТИ ВІДПОВІДЬ

введіть свій коментар!
введіть тут своє ім'я

- ТУТ МОЖЕ БУТИ ВАША РЕКЛАМА -spot_img

Найпопулярніше

недавні коментарі