До річниці початку повномасштабної війни в Україні, яка стала причиною найбільшої хвилі біженців у Європі після Другої світової війни, у Києві розповіли неймовірну історію, яка мала місце понад 80 років тому. Історію, яка не надто відома у офіційних джерелах, але сумніватись у ній не доводиться. Адже про те, як тисячі поляків, вивезені радянською владою до Сибіру, згодом якимось дивом опинились у… підніжжя Кіліманджаро, розповів нащадок цих людей. Канадський режисер Джонатан Колодзєй Дюран презентував документальну стрічку «Пам’ять – це наша Батьківщина» – особисте дослідження історії власної родини, яке паралельно розповідає одну з найемоційніших сторінок польської історії у середині ХХ століття. Чому канадієць польського походження почав це дослідження, скільки часу воно в нього забрало і до чого призвело, автор ексклюзивно розповів ua.pl.
Читайте також: Розмова з психологом: у Польщі запрацював телефон довіри для біженців
Депортація у вічний холод
У основі фільму – депортація мільйона поляків із Східної Польщі (нинішні території Білорусі та України) у лютому 1940 року – через кілька місяців після того, як на ці землі прийшла радянська влада, розділивши Польщу із нацистською Німеччиною у серпні 1939-го. Родина Джонатана Дюрана мешкала у одному з сіл, що нині на території сучасної Білорусі, у кількох десятках кілометрів від польського кордону. Натомість, усі вони завжди вважали себе етнічними поляками. Опинившись у Сибіру, ті, хто пережив важку дорогу, мали б стати дешевою робочою силою – таким чином радянський уряд намагався деполонізувати прикордонні землі.
Із Сибіру – у Іран і Африку
І доля їхня була б схожа на долю тисяч інших депортованих, якби не одне рішення. У серпні 1941 року радянська влада постановила створити армію із польських військових під командуванням генерала Владислава Андерса. Формування підрозділів із переважно депортованих польських військовослужбовців (очевидно, тих, хто пережив розстріл у Катині) відбувалось у Поволжі та Середній Азії. Згодом командування вирішило евакуювати цих військових разом із родинами в Іран для охорони нафтових розробок і нафтопроводів.
Таким чином бабуся Джонатана Дюрана, яку звали Казя (Казиміра Герех, фото якої автор використав у постері фільму), та її сестри опинились у Азії. Але для них це не було фінальною точкою у подорожах. Частина поляків завдяки британському уряду згодом опинилась у Індії, частина – у Новій Зеландії чи Палестині. А кілька десятків тисяч осіб повезли у Африку, зокрема, в Танзанію (тоді – Танганьїку), а також у Кенію, Уганду, Зімбабве, Замбію та Південну Африку. Польських біженців поселили у спеціальному таборі, у характерні для тієї місцевості круглі африканські будиночки без вікон та дверей.
Але після палаючої Польщі, холодного Сибіру та виснажливої дороги земля, де не лунали вибухи і не літали літаки над головами, для польських жінок і дітей було найкращим, що могло бути. «Це було неймовірно. Це як потрапити із пекла й рай», – каже одна з героїнь стрічки.
Для місцевих мешканців європейські гості були дивними. Проте, ця історія порятунку від голоду та війни стала прикладом толерантності. За словами одного із танзанійців, який був свідком приїзду поляків, гості ставились до тамтешніх мешканців, як до рівних собі людей, демонструючи вдячність і людяність. Польські і танзанійські діти разом вчилися у школах, разом розважалися, ділились один з одним своїми культурами.
У Африці родичі Джонатана Дюрана пробули до 1949 року, після чого почали переселятись у більш звичні для себе країни – Англію, США, Канаду тощо. Але не Польщу – на той момент вона вже була під радянською владою. Тому депортовані поляки не захотіли їхати на Батьківщину, ризикуючи знову опинитись у Сибіру.
Історія, якої немає в підручниках
Джонатан Дюран жартує, що свою роботу над стрічкою він розпочав, коли президентом США був Джордж Буш, а закінчував – за Трампа. Понад десять років він збирав свідчення своїх родичів, побував у Білорусі, у Танзанії, працював з документами. Про те, що про цю історію швидко забули, свідчив той факт, що саме Джонатан під час роботи із архівами віднайшов документальну стрічку про цих самих польських біженців, впізнавши на ній навіть свою бабусю. Про існування цієї плівки ніхто нині й не здогадувався – її відзняли для пропаганди, але на екрани вона так з невідомих причин і не потрапила.
«Чому польські біженці були забуті в підручниках історії? Чому серед сотень тисяч депортованих так мало вдалося повернутися до домівок дитинства? Чи було їм краще в країнах, що їх всиновили – Мексиці, Аргентині, Сполучених Штатах, Канаді, Англії, Новій Зеландії та Австралії? Або вони все ще сумують за країною, яка вже не є такою, якою вона була? Хоча польські біженці були визнані в союзницькій пропаганді під час війни, про них тихо забули згодом», – наголошує Джонатан Дюран у анотації до свого фільму.
Це сімейно-публіцистично-історичне дослідження стало відкриттям як для поляків, так і для мешканців інших країн, де Дюран показував свою стрічку. Вона справляла враження, вигравала призи глядацьких симпатій на фестивалях документального кіно.
– Я виріс у Канаді – країні багатьох емігрантів, біженців, які приїхали з різних країн. Але я завжди відчував певний когнітивний дисонанс – знаючи історію своєї родини, своєї бабусі, я, водночас, нічого про це не чув в офіційній історії, яку ми вивчали на заняттях. Я якось розповідав в університеті про подорожі моєї родини, але там нічого не знали про це, навіть сумнівалися. Це мене дивувало, – розповідає Джонатан.
За даними порталу East African, загалом на континенті існувало 22 різні табори, в яких утримувалося у різний час від 13 до 19 тисяч польських вигнанців. Найбільшим поселенням у Танзанії було саме селище Тенгеру, де мешкали близькі Джонатана Дюрана – в ньому проживало близько чотирьох тисяч поляків.
Переглянути скорочену версію документального фільму «Пам’ять – наша Батьківщина» можна за посиланням, а також нижче:
Читайте також:
Спецзакон про допомогу українцям у Польщі змінили: нові правила роз’яснює юрист
