Неділя, 2 Жовтня, 2022
spot_img
додомуUAІнтерв'юАвтор "Листів з України" отець Ярослав: "Поляки та українці подібні – коли...

Автор “Листів з України” отець Ярослав: “Поляки та українці подібні – коли бачимо страждання інших, серця відкриваються”

24 лютого світ здригнувся й перестав бути таким, яким він існував до цього. Велика війна, найбільша з часів Другої світової, почалася в Україні, але сягнула вона й людей за тисячі, десятки тисяч кілометрів від боїв. Проте у далеких від України державах люди бачили новини, часом читали інтернет, але навіть близько не могли уявити, що насправді відбувається в країні, на яку напав бездумний агресор. Тому багато хто намагався зв’язатися із своїми близькими, друзями, колегами, щоб дізнатись реальну ситуацію. Настоятель Ордену Проповідників (домініканців) Римо-Католицької Церкви в Україні Ярослав Кравєц був одним з тих, кому постійно телефонували після 24 лютого. Він із іншими ченцями залишився в Україні, займався благодійністю, а потім почав писати «Листи з України» – своєрідний інтернет-щоденник для своїх братів-домініканців у Польщі. І навіть уявити не міг, що згодом ці листи почнуть перекладати різними мовами, їх читатимуть десятки тисяч людей. А у Швейцарії вони навіть отримають нагороду католицького порталу Prix Good News 2022 – «Приз гарних новин».

– Я з Україною уже багато років. Вперше приїхав сюди років п’ятнадцять тому. Спочатку був у Києві, пізніше у Чорткові, потім поїхав до Польщі, – згадує отець Ярослав Кравєц під час розмови у Монастирі Матері Божої у Києві. – А два роки тому повернувся до України. Хоча сам я поляк, народився у Вроцлаві, там же приєднався до домініканців. Служив у різних місцях.

Монастир Матері Божої у Києві. Фото: Андрій Матвіїв / ua.pl
Монастир Матері Божої у Києві. Фото: Андрій Матвіїв / ua.pl
Монастир Матері Божої у Києві. Фото: Андрій Матвіїв / ua.pl

Читайте також на ua.pl: Домінік у домініканців: як польський монастир став першим домом для українського немовляти

– Чому Ви вирішили залишитися в Україні?

– Життя священника, особливо якщо він належить до ордену – це не просто робота, коли ти працюєш у корпорації. Насамперед, це служіння. Мене орден послав в Україну, бо ми маємо тут братів-українців. Але також є потреба у допомозі братів з інших країн. У нашій спільноті є навіть отець Домінік, який є французом.

Інше питання, чому після 24 лютого я не спакував речі і не виїхав, як це робило багато іноземців та й українців, звісно. Адже навіть польське посольство попереджало, що є справжня небезпека. Але я вже казав, що це не просто робота – це щось більше. Ми разом з братами були переконані, що наше місце тут. Якщо ми можемо бути разом із людьми, які залишились у Києві, то ми маємо бути поруч.

Фото: з архіву о. Ярослава Кравца
Фото: з архіву о. Ярослава Кравца

24 лютого мені зранку зателефонував отець Михайло Романів з Фастова, який вже чув вибухи, і спитав, чи у нас все добре. Зранку я їхав на Святошин (район Києва – ред.) до сестер-кармеліток служити Месу, і вже бачив черги з машин. Коли я повернувся до монастиря, до нас стали сходитись люди, які проживали у більш небезпечних місцях столиці України. І питали, чи можуть у нас залишитись. Тож з 24 лютого наша спільнота збільшилась на кілька десятків світських людей. Були й старші люди, які просто не могли зі своїх вищих поверхів швидко спускатись у сховище у разі повітряної тривоги. Тож ми намагались таким людям допомогти насамперед, когось евакуйовували.

Найбільшим центром допомоги був і залишається Фастів, там розташований Дім святого Мартіна де Поррес. Там же був центр прийняття допомоги. Нам також вдалось вивезти до Польщі понад 1700 осіб.

Фото: з архіву о. Ярослава Кравца

Крім того, нас тут лишилось кілька молодших людей, і ми у перші дні займались благодійною допомогою і в інших місцях. Центром отримання допомоги з Польщі, що пов’язана з Католицькою Церквою, у Києві став костел святого Миколая, там був цілий склад гуманітарної допомоги. Також нам телефонували із Польщі, просили допомогти комусь, хто залишився в Києві чи області, поїхати щось купити. Що могли, робили тут, на нашому березі Дніпра. Адже, як відомо, доступ до лівого берега був дуже ускладнений.

Фото: з архіву о. Ярослава Кравца
Фото: з архіву о. Ярослава Кравца

– Із початку повномасштабної війни в Україні Ви почали писати тексти для Вашої громади домініканців. Нині модно такі речі називати блогами, але Ви назвали це листами. Що Ви намагалися донести до Ваших братів та близьких Вашій громаді людей?

– З самого початку я був не в змозі відповісти на всі запитання від наших братів у Польщі, це сотні людей. Багато хто з них питав, як ми. І ось я подумав, що варто написати такі листи, в яких розповісти про наш побут, як тут наше життя виглядає. Своєрідний щоденник.

Фото: Андрій Матвіїв / ua.pl

Але інтерес до цих текстів виявили і світські люди, і наші брати та сестри у цілому світі. Дуже швидко один з наших отців, який живе в Америці, почав перекладати англійською і поширювати ці тексти там. Відгукнувся й один із журналістів католицького порталу зі Швейцарії, вони перекладають нині ці листи на французьку мову. 

Є й переклади на інші мови. Я навіть не знаю, де саме їх читали, я особливо це не досліджував. Думаю, йдеться про десятки тисяч людей. 

Це були не загальні новини, які й так щодня з телевізора можна дізнатись, а наше буденне життя, наш досвід. Воно виглядало, може, й страшно, але хотілося й показати добро. 

Фото: з архіву о. Ярослава Кравца

Я якось подумав, що війна – це як монета, як медаль, яка має дві сторони. Одна сторона – це смерть, страждання, це біженці, це розлука між людьми, і це правдива сторона. 

Але одночасно є й інший бік – величезна допомога, солідарність, відкритість. Навіть тут, у Києві – скільки людей прийшло захищати своє місто! Скільки людей пішли волонтерити, ризикуючи іноді власним життям, щоб когось вивезти, наприклад, з Ірпеня.

– Вас це дивувало?

– У позитивному сенсі, так. Але, водночас, і не дивувало, адже тут ми, поляки та українці, подібні. Бо коли ми бачимо страждання інших людей, серця відкриваються. Один з наших отців, який живе у Ватикані, сказав правдиві слова: «Під час війни люди добрі стають ще кращими. А люди погані – ще гіршими».

Фото: Андрій Матвіїв / ua.pl

Фрагменти листів (переклад о. Ярослава з польської мови):

24 лютого 2022 року. Буквально вчора, пишучи Вам, я згадував про «нормальність», але вона закінчилася сьогодні вранці. Перед п’ятою ранку мене розбудив телефонний дзвінок з Фастова від отця Міши Романіва і його запитання: як справи в Києві? У Фастові було чути вибухи, коли російські війська бомбили авіабазу у Василькові (між Фастовом і Києвом). У нас було абсолютно тихо і спокійно. Вранці я поїхав відслужити Службу Божу у сестер кармеліток. Дорога, яка зазвичай займає 25 хвилин, тривала майже годину і тільки тому, що google вів мене не прямою дорогою. Сестри мають монастир на околиці міста. Євхаристія в таких обставинах дійсно приносить мир. Сестри, котрих на цей момент п’ятеро, сказали, що вирішили залишитися в Києві і молитися. Сподіваюся, що найближчими днями ми зможемо знову зустрітися та відслужити Святу Месу.

26 лютого. На вулицях Києва є люди. Чимало і зі зброєю – перевіряють документи, особливо у чоловіків, та автомобілі. По дорозі до магазину я проїхав один з таких блокпостів. Серед тих, хто захищає Київ, є і жінки – на цьому блокпості стояла одна красива молода українка з автоматом на плечі. Але мене якраз перевіряв старший бородатий чоловік. Польський паспорт не викликає жодних підозр, а в нинішній ситуації, скоріше, симпатію. Метро перетворено на укриття і воно працює лише протягом короткого часу вдень. На цей момент є зв’язок (телефони та інтернет), вода, світло та газ.

28 лютого. Вчора, одразу після того, як відправив Вам листа, зустрівся з Ірою та Ніною, які живуть зараз у нашому монастирі. Дівчата щойно повернулися зі станції метро «Лук’янівська». Уявіть собі, що вони ходили туди з двома повними і важкими сумками з книжками!!! Люди потребують не лише хліба, а й доброго слова. Сказали, що книги розійшлися миттєво.

3 березня. Дякуємо нашим сестрам і братам з багатьох країн світу за добрі слова, молитви та допомогу. Не завжди встигаємо відповідати, але будьте певні, що Ви в наших серцях. Ви потрібні нам і Україні.

30 березня. У неділю ми організували поетичну зустріч з Олександром Ірванцем, українським поетом, письменником, драматургом і перекладачем, у бібліотеці Інституту святого Томи в Києві. Кількома днями раніше я познайомився з його дружиною Оксаною, яка також займається мистецтвом, і запросив їх приєднатися до нас на недільний обід. Оксана та Олександр раніше мешкали в Ірпені, місті під Києвом, яке було зруйноване російськими військами, а потім окуповане ними на кілька тижнів. Лише вчора українській армії вдалося відбити його у ворога. (…) У місті вже не було ні електрики, ні газу, ні води. Проте Олександр не припиняв писати вірші. Тікаючи, вони майже нічого не забрали з собою. «Я прихопив лише один том своїх віршів, коли йшов з дому», – сказав він. Дуже зворушливо було почути поезію воєнного часу у виконанні автора в стінах нашого монастиря.

2 квітня. Нещодавно мене потішила розповідь про запеклі бої, які точаться у підвалах нашого монастиря. Ворог – не росіяни, а… миші. Вони окупували наші підвали протягом останніх кількох днів і, мабуть, їм сподобалося людське товариство, бо підвали тепер служать житлом для декого з нас. Домінік і хлопці намагалися позбутися їх різними способами. Вдалося навіть придбати мишоловку. Проте гризуни її старанно оминали. Не спокусилися навіть на смачну польську ковбасу. Вони піддалися лише тоді, коли Домінік поклав у пастку шматок сала – спеціально приготованого свинячого жиру, одного з найтрадиційніших делікатесів української кухні. Як Росія може виграти цю війну, коли навіть миші тут знають, що українська їжа найкраща!

Читайте також на ua.pl:

Потяг “Війна – Варшава” вирушає не за розкладом

Поляки віддали українським біженцям 10 млрд злотих зі своїх сімейних бюджетів – опитування

“Книжковий ланцюг” від Сум до Варшави: як українці збирали літературу для дітей у Польщі

Українські біженці у Польщі: ким є та які мають наміри – опитування

Andriy Matviiv
Andriy Matviivhttps://ua.pl/
Журналіст, редактор, фотограф, сценарист. Живу у Києві, до цього мешкав у західноукраїнському місті Рівному. У медіа – з 2000-го року. Маю досвід роботи у всіх видах медіа – був редактором відділу в газеті, вів авторську програму на радіо, розробляв концепцію та був редактором сайтів, займався різноманітними телевізійними проектами – від написання сценарію – до монтажу. Одружений, маю доньку.
RELATED ARTICLES
- ТУТ МОЖЕ БУТИ ВАША РЕКЛАМА -spot_img

Найпопулярніше

недавні коментарі