Війна розділила її сім’ю навпіл у перші ж дні повномасштабного вторгнення. Коли 24 лютого росіяни почали бомбити рідні Суми, вона наважилася їхати з міста, щоб урятувати молодшого сина. Старший – уже дорослий – разом з чоловіком лишилися на фронті. Шукати прихисток вирішила у Польщі. За фахом Оксана Скоробагатська – психолог. Тож тут, у чужій, але такій прихильній країні, вона влаштувалася на роботу до одного з варшавських фондів, котрі допомагають біженцям. Аби теж допомагати – підтримувати, вислуховувати і радити таким же українським матерям та їхнім дітям. В інтерв’ю порталу ua.pl пані Оксана розповіла, які слова має знаходити українська мама для своєї дитини, аби разом переживати цю війну, та як лишатися емоційно стабільною, коли щодня стільки тяжких новин з України.
Читайте також на ua.pl: Коли мамі не все розкажеш: у Польщі запрацював телефон довіри для українських дітей та молоді
– Пані Оксано, поясніть, будь ласка, що відбувалося з психікою більшості українців тоді, 24 лютого?
– То був шок, злам, адже більшість з нас не були готовими до того, що війна все ж почнеться. Відбувся шалений викид адреналіну, емоційний підйом. Зважаючи на те, що виникла загроза усьому народу, ми відчули себе частиною єдиного організму, котрий з одного боку боїться, а з іншого – групується і готується до захисту. Це певна ейфорія. Але довго на цій ейфорії організм триматися не може, ресурсів людських бракує, і психіка починає «здавати позиції». На це, до речі, за воєнною психологією, і розраховує ворог. Адже з’являється емоційний спад, страх, тривога, котрі нас рухають спочатку до напівдепресивного, згодом – депресивного стану, потім до розпачу, а після цього ми психологічно готові капітулювати. Ми усвідомлюємо безглуздість цього жаху і власне безсилля у ньому.
Чому вони тоді гатили по житлових кварталах з усіх сил? Бо хотіли нас пригнітити, адже людина стомлюється від випробувань і внутрішньо здається. Але згодом приходить усвідомлення, що усі ці події тимчасові, це не триватиме завжди. І ми чекаємо. Нам боляче, безкінечно страшно, але все ж проживаємо цей розпач. Настає час, коли психіка робить своєрідне сальто – починає підніматися, урівноважується, надія поступово переходить у віру, і ми знову виходимо до стану оптимізму. Починаємо оцінювати власні ресурси, визначатися: що я можу? чого не можу? що я тут роблю?
– Особисто у мене стан паніки з’явився на восьмий день війни. Це середньостатистична картина чи тут не можна говорити про певні терміни?
– Це залежить від того, наскільки людина була до цього готова. У мене чоловік військовий, ми знали, що війна може початися, а від Сум до кордону зовсім близько. Тому 24 лютого я вже мала спаковані документи і запас пального в автомобілі, а вже 25-го ми виїхали з міста. Кожен реагує по-своєму. Приміром, моя знайома на сьомий день війни у Харкові спокійно працювала вдома за комп’ютером, і їй здавалося, що ось вона зараз закінчить роботу, матиме інші справи, і все буде добре. Так може бути, особливо якщо безпосередньо за своїм вікном людина не бачить вибухів чи інших проявів війни.
– Що в цей час відбувається з психікою дитини і як це може вплинути на її подальшу адаптацію?
– Це дуже складне питання, адже ми готували своїх дітей до іншого життя. Ми ростили їх у любові і довірі до цього світу. Пояснювали, що існує певна свобода, права, що люди можуть бути собою і жити так, як вони самі вирішать. Але раптом настали часи, котрі показали нашим дітям, що світ не такий, яким ми його уявляли. Тож тепер ми маємо дуже обережно говорити про ту правду, яку зараз відчуваємо. Пояснювати, що усі ми зустрілися з темною стороною цього світу, це абсолютне зло, і треба усвідомити, що ми вже не будемо такими, як раніше. Варто пам’ятати і про те, що наші діти значно розумніші і мудріші, ніж ми, їхні батьки. До того ж у дитячому віці подібні речі частіше сприймаються як даність, тому діти можуть впоратися з усвідомленням війни швидше, ніж дорослі, для яких нинішня ситуація стала зламом.
Думаю, внаслідок війни покоління наших дітей сформує новий тип особистості. Це буде зовсім інший стан внутрішнього життя: готовність захищати і готовність до того, що подібне може статися з будь-ким. А разом з тим – дуже серйозне ставлення до життя як до можливості бути собою і цінувати кожну мить.
Проте не можна казати, що у всіх вийде однаково. Хтось ніколи не зможе заспокоїтися – моя мама, приміром, досі пам’ятає, як бомбили її село під час Другої світової війни. А хтось зможе подолати це і вийти на новий рівень внутрішньої сили.
– Від чого це залежить? Що має знати кожна мама, аби знаходити слова для підтримки своєї дочки чи сина?
– Насамперед це залежить від реакції батьків на усі події. Дитина повинна отримувати інформацію про ваш внутрішній стан, але це має бути дозовано. Не слід розказувати їй про всі свої переживання чи, тим більше, плакати при ній. Але й не варто показувати, яка ви надто сильна, що у вас усе добре і немає жодних проблем. Розкажіть, що ви хвилюєтеся, але при цьому шукаєте спосіб із цим впоратися. І пропонуйте дитині робити те саме. Пояснюйте їй, що так, ми всі зіткнулися зі злом, але ми – люди, і ця наша людяність проявляється саме тоді, коли ми боремося за добро, за життя, за людину, за людяне у кожному з нас.
Акцентуйте увагу дитини на тому доброму, що ви зараз маєте – на поляках, які прийняли вас у себе вдома, на дівчинці з польського класу, яка першою підійшла познайомитися і все показала у новій школі, на кожному прояві прихильного ставлення чи допомоги, яку отримує ваша сім’я тут, у Польщі. Якщо дитина фокусуєтеся на таких речах, то починає знову отримувати своєрідну «подушку довіри» до світу, усвідомлювати, що не все так погано, і не всі люди злі.
Важливе значення має спілкування з татом. Тому якщо він не з вами у Польщі, якомога частіше зв’язуйтеся по відео. Нехай він покаже дитині, чим зараз зайнятий – наприклад, як готує собі вечерю. Нехай у вас буде відчуття його присутності поряд, відчуття возз’єднання сім’ї хоча б у такі моменти.
– Дітям якого віку найтяжче переживати усі зміни?
– Підліткам. Вони всі зараз одинаки. До мене на прийом приходить багато мам з дітьми саме підліткового віку. У більшості одні й ті ж скарги – дитина нічого не хоче, сидить у телефоні. З молодшими дітьми простіше, вони адаптовуються без особливих труднощів – легше знаходять спільну мову з однолітками, швидше вчать мову тощо.
А у підлітків на додаток до війни ще й своя криза ідентичності. Вони починають пізнавати себе, соромитися, сумніватися у собі. І тут би їм бути у своєму середовищі, а вони кинуті у чуже, кинуті в самотність – немає свого класу, друзів, свого двору, де зазвичай гуляли, інших звичних речей.
Тому їм тут дуже потрібні друзі. Допоможіть дитині знайти нових приятелів, потоваришуйте з мамами тих дітей, тому що дуже важливе зараз саме живе спілкування, не онлайн. Якщо дитина захоплюється спортом чи творчістю, знайдіть для неї гуртки чи клуби, де б вона продовжила цим займатися. Шукайте і не зупиняйтеся в цьому.
– Чи варто озвучувати дитині певні терміни, коли ми плануємо повернутися додому?
– Краще зізнатися, що, на жаль, ніхто цього не може сказати, але варто домовитися про умовний термін – наприклад, у півроку. За цей час ситуація обов’язково буде іншою, а головне – ви самі вже будете іншими. Ваша психіка налаштується на нові умови. Не треба лякати дитину тим, що ви можете залишитися у чужій країні назавжди. І себе не варто цим лякати.
У лютому, коли ми їхали до Польщі, я для себе розглядала два варіанти розвитку подій. При першому – сподівалася, що війна стихне за декілька місяців, і ми приблизно у травні зможемо повернутися додому. Другий варіант – війна закінчиться не скоро, і що тоді робити, як вижити? Ми ж приїхали сюди не розважатися. У більшості з нас немає тут ні свого даху над головою, нічого – лише валіза з найнеобхіднішим. Нам треба тут якось жити далі. І наше завдання зробити все можливе, аби наші діти, котрих ми вивезли із зони бойових дій, мали можливість формувати свою особистість у сприятливому для цього середовищі – у хорошій школі, гарній компанії, з книгами, фільмами. І, звичайно ж, зі спокійною стабільною мамою.
– Власне про стабільність. Ви згадали про пошуки способів, які допомагають впоратися з емоціями. Що це може бути?
– Так, зараз ми всі маємо докласти максимум зусиль, аби бути психічно здоровими. Якщо мамі вдається балансувати у всіх цих тривогах, сумнівах, переворотах світогляду, то й дитина вчитиметься балансувати, вона ментально вловлюватиме мамині процеси. А щоб бути емоційно врівноваженою, треба добре спати, правильно харчуватися, мати фізичні навантаження, аби скидати адреналін. Обов’язково спілкуватися, не капсулюватися і не закриватися, адже тоді усі переживання нашаровуються. Говоріть. Зустрічайтеся з подругами, іншими людьми, котрим довіряєте, і проговорюйте свої хвилювання чи біль.
Дуже корисно спілкуватися з психологом: дистанційно чи оффлайн – не важливо. Однієї консультації на тиждень достатньо. Говорите з психологом, отримуєте зворотний зв’язок, приймаєте себе нову, ідете жити далі. Тим більше, що зараз для цього є можливості – у Польщі достатньо безкоштовних консультацій для українців.
Якщо ж не хочете говорити про наболіле – запишіть те, що відчуваєте, опишіть тривоги і хвилювання. Таким чином ви вербалізуєте свої почуття, увімкнете раціональну частину себе і частково звільнитеся від того емоційного вантажу.
Головне фото: Canva
Читайте також на ua.pl:
У Польщі заснували фонд допомоги українським сиротами та жінкам, звільненим з російського полону
“Пліч-о-пліч” – новий пункт допомоги біженцям у Варшаві
Путівник для біженця: інтерактивні мапи для самодопомоги у Польщі
Торгівля людьми: куди звертатися у Польщі в разі небезпеки?
Домашнє насильство: в Україні з’явився додаток, який дозволяє покликати на допомогу непомітно
