Цими днями, а саме 21-24 квітня минає 106 років з часу підписання Варшавського договору між Польщею та Українською Народною Республікою, відомого як «союз Пілсудського – Петлюри» проти більшовиків. Про те, чому цю угоду називають військово-політичним компромісом та на які поступки пішли обидві держави, прагнучи зберегти свою незалежність, розповідаємо у матеріалі ua.pl.
Читайте також: В Україні розпочали новий етап пошуку останків поляків – жертв Волинської трагедії: знайдене масове поховання
21 квітня 1920 року українці та поляки підписали політичну конвенцію, яка стала частиною Варшавського договору. Від Польщі підпис ставив віцеміністр закордонних справ Ян Домбський, від Української Народної Республіки (УНР) керуючий міністерством закордонних справ Андрій Лівицький. Документ розробляли за безпосередньої участі тодішніх очільників обох держав – Юзефа Пілсудського та Симона Петлюри. Через це договір ще називають «союз Пілсудський-Петлюра».
Як пояснюють в Інституті національної пам’яті Польщі (Instytut Pamięci Narodowej), поляки, які боролися за незалежність під час Першої світової війни, уявляли собі відроджену Польську державу в кордонах, близьких до території Речі Посполитої до часів її поділів. Однак на литовських, білоруських та українських землях уже зародилися національні рухи, що прагнули побудови власних держав. Це усвідомлював Юзеф Пілсудський, який мав намір поєднати визвольні прагнення цих народів з ідеєю відновлення сильної Речі Посполитої за допомогою своєї федеративної концепції.
У планах Пілсудського федеративна Річ Посполита мала охоплювати землі Литви та Білорусі (тобто колишнього Великого князівства Литовського). Україна ж мала бути незалежною державою, але пов’язаною з Польщею тісним союзом. Очільник Польської держави намагався одночасно реалізувати свій план перебудови відносин на сході Європи, основною метою якого було створення противаги росії.
Тим часом голова Директорії Української Народної Республіки Симон Петлюра також шукав можливості для боротьби з більшовиками, тому був готовий на перемир’я з поляками.
«Ми – Польща і Україна – повинні досягти цього порозуміння, щоб перед москвою устояти. Посилання на історію польсько-українських непорозумінь в минулому для сучасного реального політика не є аргумент», – писав Петлюра в листі до військового міністра Володимира Сальського 30 березня 1920 року.
Варшавська угода передбачала поступки з обох сторін:
- польський уряд визнавав незалежність УНР на чолі з головою Директорії Симоном Петлюрою;
- УНР визнавала польськими Східну Галичину, Західну Волинь, Холмщину, Берестейщину і Полісся;
- обидві сторони зобов’язувалися не укладати міжнародних угод на шкоду партнеру;
- національно-культурні права мали забезпечувати громадянам української і польської національностей на теренах обох держав.
24 квітня УНР і Польща уклали військову конвенцію, вона вважалася складовою політичної угоди. Армія УНР повинна була наступати на Україну разом із польським військом під загальним командуванням поляків. Ті зобов’язалися брати участь в операціях лише до Дніпра. Економічне життя України також переходило під контроль Польщі.
Вже наступного дня після підписання угоди об’єднані польсько-українські війська пішли в наступ на Київ. Армія УНР рухалася більшовицьким тилом назустріч союзницьким військам. 27 квітня українські війська з боєм взяли Бершадь, на початку травня захопили Тульчин, Крижопіль та Вапнярку, що на Вінниччині.
6 травня 1920 року підрозділи УНР прорвали більшовицький фронт і в районі Ямполя Вінницької області вийшли до позицій 3-ї Залізної дивізії, яка наступала на більшовиків разом із поляками. 7 травня 1920 року союзні війська увійшли в Київ. Утім ця перемога була тимчасовою, адже вже на початку червня більшовицька армія прорвала лінію фронту на південь від Києва і вийшла в тил польських військ, які мусили відступати на захід.
Попри поразку, армія УНР продовжила воювати разом із поляками під час вирішальних боїв 1920 року, зокрема в битві за Варшаву 13-25 серпня, яка увійшла в історію як «Диво на Віслі».
Втім, у березні 1921 року поляки та більшовики уклали Ризький мир, який фактично анулював Варшавський договір, і за який Юзеф Пілсудський згодом вибачався перед українськими воїнами.
«Я прошу у Вас вибачення, панове. Дуже перепрошую», – звертався Пілсудський до інтернованих у Польщі українських солдатів 15 травня 1921 року.
Як нагадують в Українському інституті національної пам’яті, Варшавська угода викликала невдоволення значної частини українського політикуму, зокрема за територіальні поступки. Згодом Симон Петлюра так пояснював свої дії:
«Тільки нечесний демагог може дозволити говорити собі про те, що “Петлюра продав” Галичину, Волинь і так далі. Петлюра, якщо говорити правду, несе на собі відповідальність за історичні “гріхи” і недоліки української неорганізованості, малокультурності і несприятливі обставини в житті української нації… шлях до української державності лежить через Київ, а не через Львів. Тільки тоді, коли Українська Державність утвердиться на горах Дніпра і біля Чорного моря, лише тоді можна думати реально про об’єднання українських земель захоплених сусідами. Інша політика – це мрії, нереальні комбінації, які приведуть до того, що ніякої України не буде… Я переконаний, що вірність обраної мною лінії підтвердить історія».
Джерела: ipn.gov.pl, uinp.gov.ua
Читайте також:
Як війна в Україні дала “друге життя” польському місту
Біженці із пекла у рай: як 80 років тому депортовані у Сибір поляки опинилися в Африці
12 “Шопенів”, 18 “Міцкевичів” і Папа Римський: на честь яких поляків в Україні називають вулиці?
