Неділя, 19 Травня, 2024
spot_img
додомуUAБлоги"А Поліна вийде?" або 4 фрази, які стали рятувальним кругом: історія переселенки

“А Поліна вийде?” або 4 фрази, які стали рятувальним кругом: історія переселенки

Вона залишила свій дім у квітні минулого року – того дня, коли російська ракета влучила у залізничний вокзал у Краматорську сусідньому з її містом на Донеччині. Ольга разом із сім’єю збиралася евакуйовуватися саме з цього вокзалу і саме у той день. Однак щось тоді спонукало їхати автобусом – не потягом. Про свій рік війни, людей та сказані ними слова, котрі змушували «вмикатися», повертали віру в життя та викликали подяку до всього навколишнього, Ольга Прудник розповіла порталу ua.pl. Публікуємо її текст нижче.

Читайте також: Коли світ збожеволів: три історії страху, розпачу і надії в розповідях біженок

На початку квітня 2022 року ми вирішили виїхати з рідного міста, що у Донецькій області. Нас було четверо: я, моя мама та двоє моїх дітей. Їхали до подруги мами, у неї свій будинок неподалік від Луцька. Вона довго нас умовляла. Саме вмовляла (за що їй велика подяка), бо мама була проти від’їзду, а мені було відверто страшно везти сім’ю через всю країну в умовах евакуації. Зважилися тільки заради дітей. З того часу сталося багато подій, ми переїжджали ще двічі, знайомилися з відмінностями у способі життя та менталітеті українців з різних регіонів країни, багато чого відкрили у самих собі. Так, було багато страху, але щоразу відбувалося щось, що змушувало відчувати подяку до всього навколишнього.

Хочу поділитися звичайними фразами, які повертали мою віру в життя в найтяжчі періоди минулого року.

«Ти ж за комп’ютером працюєш, ми подумали, що тобі потрібен окремий стіл», – Валентина Петрівна, подруга мами.

Цю фразу я почула у день приїзду до будинку тітки Валі. Позаду 36 годин дороги, побоювання за життя рідних, переповнені евакуаційні потяги. Ми тоді не думали, як житимемо, коли приїдемо, або що на нас чекає на новому місці. Думки були лише про те, як вибратися та доїхати. Але люди, котрі запросили нас до себе, подумали не лише про те, що нам треба десь спати чи їсти. Вони максимально врахували інтереси кожного члена сім’ї, спочатку буквально водили нас за руку, адже для цього їм доводилося не раз обмежувати самих себе. Фраза, яку я почула, була дуже простою – побутового рівня, але вона раптом дала мені зрозуміти дві речі. Перше – наскільки страшною була ситуація, з якої ми вибралися. Друге – що тепер ми не просто у безпеці, а ми серед близьких людей, що можна розслабитися та знову почати жити.

«А Поліна вийде?», – Діана, 9 років, сусідка.

На той момент ми вже близько місяця перебували у Тернополі. Переїхати вирішили, бо зрозуміли, що додому повернемось не скоро, відтак треба налагоджувати самостійне життя. У Луцьку нам дуже допомагала родина тітки Валі, а тут ми залишилися одні у незнайомому місті. Ми цього й прагнули, щоб нікого не обтяжувати, але все ж таки адаптуватися було нелегко. Особливо мене турбувала ситуація з дочкою. Всю весну та літо Поліна провела у спілкуванні з сусідськими дітьми. А на новому місці весь час «сиділа» вдома. Був вересень, вже розпочалися заняття у школі. Вона займалася онлайн, також онлайн спілкувалася зі старими знайомими, але «живого» спілкування не було. Ішли дощі, діти рідко виходили надвір, до того ж у Тернополі виник мовний бар’єр – не всі діти готові були миритися з російськими словами у мовленні доньки. Це все погано впливало на її емоційний стан.

І ось одного вечора до нас постукала молода жінка, котра представилася Іриною і сказала, що ми заливаємо її квартиру. Ми почали усе з’ясовувати, від хвилювання я й сама почала переходити на російську мову. Так відбулося знайомство з сусідами знизу. Так, Ірина того вечора була максимально ввічливою, та попри це, прибираючи воду, я з важким серцем думала, що цей випадок погано вплине на Поліну. Адже знайомство з сусідами відбулося в неприємному контексті, до того ж ми показали себе явними чужинцями, які приїхали сюди незрозуміло на яких умовах. Мені тоді подумалося, що дружніх стосунків із сусідами нам не скоро чекати. Але наступного дня я почула стукіт у двері, а потім таке дороге для нас у той момент «А Поліна вийде?». То була донька Ірини – Діана. Я готова була розцілувати і саму Діану, і всю її сім’ю. З того часу дівчата дуже здружилися, а коли ми переїжджали з Тернополя до Києва, вони зробили парні футболки найкращих подруг. У тій футболці Поліна і їхала до столиці.

«Хлопці питають, може, вам виноград надіслати?», – Катерина Іванівна, бухгалтер садового об’єднання.

У рідному місті у нас залишилася квартира та будинок у садовому об’єднанні. Цей будинок був для нашої родини таким собі місцем сили. Через кілька місяців після нашого від’їзду з нами зв’язалася бухгалтер цього об’єднання. Їй доручили з’ясувати у власників будинків, чи не проти вони, щоб туди заселилися військові. Звісно, ми погодилися. Щоправда надіслати ключі ми не могли, тож дозволили вибити двері. Жодних хвилювань з цього приводу у мене не було – тільки відчуття полегшення, оскільки перебуваючи в ситуації, коли ми змушені приймати допомогу, все ж можемо і самі її комусь надавати. Я не цікавилася, хто саме там мешкає, чи що вони роблять на ділянці. Але восени Катерина Іванівна знову зателефонувала. Вона розповіла, який там порядок, що хлопці дуже хороші і що вони просили запитати, чи передати нам виноград з нашої ділянки. Розумієте, так? «Хлопці» – військові, які виїжджають у гарячі точки, не завжди повертаються усі, не завжди повертаються неушкодженими. Ці люди після всього пережитого мали в собі душевні сили, щоб подумати про зовсім незнайомих людей. Історія з виноградом стала для мене прикладом: якщо вони можуть зберігати людяність і не зневірятися, то і я зможу.

«Навіщо ти ключі віддаєш, нас же у вихідні не буде», – Андрій, чоловік моєї подруги.

Коли ми переїжджали до Києва, знайти там квартиру мені допомогла подруга. У неї я й зупинилася. Коли договір оренди був уже підписаний, і я отримала ключі від орендованої квартири, залишалося поїхати на кілька днів до Тернополя, щоб вирішити останні питання з переїздом і забрати сім’ю. Так-от, друзі тоді відмовилися забирати у мене ключі від їхньої квартири, які мені дали на час перебування у них. Чому? Ну, все ж просто – у день мого приїзду з сім’єю вони були б не в Києві. Яке це мало значення, якщо ми їхали уже до себе, а не до них? Ну як же – а раптом нам щось знадобилося б? Раптом у нас у квартирі зник інтернет, і я не змогла б працювати. Або ж не працювала, приміром, плита, і ми не змогли б приготувати поїсти. Тоді ми могли б усією родиною прийти до них. Все ж просто, чого незрозумілого? Того дня дорогою на київський вокзал я міркувала, чи вчинила б я так само, опинившись на їхньому місці. Мені дуже хочеться думати, що так.

Я не знаю, про що ці історії – про щось звичайне або про щось важливе. Можливо, все пережите зробило мене надто сприйнятливою. А може, це все про те, що зараз називають єдністю та незламністю. Але я знаю, що кожна з цих історій стала для мене тією ниткою, за яку я трималася у повній темряві, щоб не збитися з правильного шляху. І я продовжую за неї триматися.

Текст: Ольга Прудник

Читайте також:

Потяг “Війна – Варшава” вирушає не за розкладом

Якщо хочеться додому: поради психологів

Тимчасовий захист для українських біженців у Польщі продовжили: зміни до спецзакону

Повномасштабна допомога: як Польща та Україна разом прожили цей рік війни

Redakcja ua.pl
Redakcja ua.plhttps://ua.pl/
Портал для українців у Польщі. Тут ви знайдете найважливішу інформацію про життя і для життя у Республіці Польща.
RELATED ARTICLES
- ТУТ МОЖЕ БУТИ ВАША РЕКЛАМА -spot_img

Найпопулярніше

недавні коментарі